Газета «Демократична Україна» від 26 лютого 2010 року №8(23795)
Якдобре, щонашежиттятакебагатолике; зодногобоку, переглядаючидеякіінтернет-сайтиіслухаючисучаснихюнаківідівчат, улексиконіякихнелишелітературних, айбіЛьш-менщпристойнихслів -г~ обмаль, стаєстрашнозановепокоління. Азіншого— бачимоймолодь, якамаєзахоплення, відміннівідалкоголюйнаркотиків, іпрацюєнадуховнійниві.
Саме такі юні й амбітні актори, випускники Київського коледжу театру й кіно, утворили трупу Нового українського театру. Наша газета вже розповідала про цей колектив і його першу прем’єру — драму «Безталання». Нині ж хочу поділитися враженнями від перегляду ще двох прем’єрних вистав.
За роки навчання в коледжі його випускники під керівництвом режисера Віталія Кіно створили ще дві вистави, які можна вважати дипломними — «Беззахисні створіння» за оповіданнями А. Чехова та «Шек-спіріада». Раніше їх грали тільки в межах коледжу, тепер, відкривши власну сцену, театр переніс на неї всі свої роботи.
Спектакль «Беззахисні створіння» вирішено в жанрі… німого кіно. Але це не означає, що глядачі побачать у ньому лише міміку і жести. Німе кіно як спосіб сценічного вирішенняматеріалу режисер-постановник Віталій Кіно обрав з тієї причини, що акторам належало зіграти все-таки не драматичні, а прозові твори Чехова. А тут є певні нюанси. Погодьтеся, складно відтворити у виставі весь текст оповідання, в тому числі авторський. Від цього можна певною мірою втратити ігрову стихію. Ось тут і стає в пригоді німе кіно з його пластичними сценами, уявними репліками й діалогами, які програються, але не промовляються.
Актори майстерно втілюють комічні, а часом і з відчутним присмаком суму ситуації дев’яти вибраних оповідань, кожне з яких має назву «дубль», як ведеться у кіно. їм, незважаючи на юний вік, вдається зіграти і ліризм, і іронію, і душевну драму, показати другий план тієї чи іншої ситуації.
Звісно, більшість невмирущих чеховських творів ми читали або бачили. Тому й напрошуються певні порівняння. І виконавці їх гідно витримують, демонструючи своє, ні в кого не запозичене трактування образів. Наприклад, непросте завдання постало перед артисткою Євгенією Мірошниченко (подвійною тезкою оперної зірки), адже їй випало грати пані Щукі-ну — героїню оповідання «Беззахисні створіння» — слабку й беззахисну жіночку, здатну будь-кого звести в могилу. Пригадуєте її у виконанні незрівнянної Фаїни Раневської? Тож скажу об’єктивно: молода актриса впоралася з роллю блискуче. Здається, нікому й на думку не спало порівнювати.
Неповторного шарму виставі «Беззахисні створіння» додає те, що вона є не лише дублями німого фільму, а й салонним вечором. Подібні заходи відбувалися в інтелігентних домах у минулі століття. В антракті на глядачів чекає чимало сюрпризів…
Якщо під час сценічної версії чеховських творів доводиться не один раз посміхнутися, то вистава «Шекспіріада» спонукає і посумувати, і поспівчувати, а головне — замислитись. І, можливо, дійти певних висновків, іїжанр визначено як «уроки трагедій». На сцені, ніби на одному подиху, проходять перед нами фрагменти п’єс «Король Лір», «Гамлет, принц Дан-ський», «Ромео та Джульєтта», «Отелло». Вони звучать у чудових українських перекладах Максима Рильського, Євгена Гребінки, Ірини Стешенко. У душі знов-таки зринають спогади, асоціації, але кожен із цих героїв — такий яскравий, позначений особистим баченням виконавця. Приміром, Отелло — не жорстокий і свавільний, а людина, яка щиро помиляється, маючи впевненість, що чинить справедливу кару. Гамлет так само вірить, що зможе повер- нути на шлях істини свою грішну матір — королеву Гертруду. Зворушлива у ролі Корделії, дочки короля Ліра, і актриса Ольга Сова — її героїня щаслива від природної здатності бути собою.
— Над «Шекспіріадою» ми, мабуть, працювали найбільше,— говорить режисер-постановник та художній керівник Нового українського театру Віталій Кіно.— Взяли хрестоматійні сцени із шекспі-рівських п’єс, відомі навіть на рівні анекдотів, наприклад: «Чи ти молилась на ніч, Дездемоно?» тощо. Нашою метою було зняти нашарування, штампи, які є в цих сценах і таким чином зруйнувати анекдотичні міфи, показавши, що там є не тільки вічні проблеми, а й живі люди, із живими емоціями, обличчями, стосунками. У цій виставі немає жодного режисерського винаходу, вона є для мене найкращим практичним прикладом того, як режисер може «вмерти в акторові». А ще я хотів показати діапазон майстерності своїх вихованців. Не в кожному театрі, мабуть, можна знайти таких Джульєтту або Гамлета. Працюючи на репетиціях, ми зрозуміли: наші погляди на тексти відрізг няються від поглядів інших режисерів та акторів.
Тетяна Кроп