“Новий український театр” вже 20 сезонів живе у недержавних, незалежних координатах. 

27 жовтня, 2017, 17:51

Керівник “Нового українського театру” розповів DT.UA про тактику і стратегію існування свого недержавного проекту, який на плаву й на виду вже 20 сезонів. 

В Україні, у столиці зокрема, справжній бум навколо “незалежних”, тобто недержавних театрів. Постійні медіаприводи супроводжують “Дикий театр”. Тим часом народжуються й нові цікаві сценічні організми. 

А ось “Новий український театр”, яким керує учень Едуарда Митницького режисер Віталій Кіно, вже 20 сезонів живе саме в координатах недержавних, незалежних. Сам за себе бореться, сам на себе заробляє. 

Віталій Кіно

Нині театр розміщується в самому серці столиці, на вулиці Михайлівській. У репертуарі — 37 вистав: українська та світова класика, сучасна драматургія. Театр створив і свого успішного супутника — “Божу Корівку” (дитячий напрям). 

— Раніше наш театр працював на різних майданчиках, багато гастролював, фестивалив, так тривало майже 10 років, — розповідає керівник “Нового українського театру” режисер Віталій Кіно. — І тільки потім я зрозумів, що настав час ризикнути — відкрити “свою сцену”. 

Було багато сумнівів, ми довго рахували, як це можна “потягнути” — оренда, податки, зарплати, комуналка. Аргументів “за” було менше. 

Однак так збіглося, що я випускав цікавий акторський курс, повноцінну театральну трупу (неймовірно талановиту й працьовиту молодь, із якою можна було піти на такий ризик). Вони не хотіли розходитися після випуску по різних театрах (та й знайти роботу в столичному театрі не так просто). Я їм чотири роки “обіцяв” — “ось прийдете в театр…”. І куди йти? Довелося дотриматись обіцянки, ризикнути й піти на авантюру з відкриттям сцени. Першими виставами на афіші НУТу стали колишні дипломні роботи — “Безталанна” Карпенка-Карого, комедія за оповіданнями Чехова, колаж із трагедій Шекспіра. Поповнили й дитячий репертуар — поставили “Івасика-Телесика” Кропивницького. До речі, цієї п’єси немає в жодному театрі України. А саме її можна вважати джерелом української драматургії для дітей.

— Як вас знаходив глядач? Як дізнавався про новий театр?

— Глядачі ходили дивно. На одній виставі міг бути аншлаг, наступного дня — дві-три людини. Але ми наполегливо й захоплено грали навіть при одному проданому квитку. І це не жарт. 

Можливостей і коштів для реклами, практично, не було, тому рятувало тільки “сарафанне радіо”: від людини до людини. Це для нас була і є найкраща реклама.

— За 20 років існування театру який період виявився найтяжчим?

— Легко не було ніколи. Всі роки були важкі. Але все-таки найскладнішими були, мабуть, перші два-три сезони після відкриття сцени на Михайлівській. Перші сезони — випробування на міцність. Багато артистів, хоча й вірили, що це справа класна, і були сповнені ентузіазму, не витримали такої гонки. Коли немає стабільності, коли доводиться багато працювати за низьку зарплату… 

Багато їх пішли й повністю змінили свій рід діяльності, пішли в бізнес тощо. Але ті, хто витримав тоді, тепер є справжнім фундаментом театру. 

— Що відбувалося в театрі у 2014-му, під час Революції Гідності? Адже театр перебував у самому центрі подій.

— Спочатку театр роботи не припиняв. Багато наших акторів удень були на Майдані, а ввечері — на сцені. Дивно, але люди ходили в театр тоді навіть краще, ніж до того. Отож робота в театрі не припинялася, доки не почалися страшні дні. Кожен був вільний вирішувати сам, де йому в цей час перебувати. Після Майдану наш актор Олег Щербина, один із найбільш, на мій погляд, обдарованих у трупі, пішов добровольцем на фронт, у зону АТО. Через рік повернувся, подорослішав і продовжує працювати в театрі, багато знімається. 

— Останнім часом — прямо бум на створення незалежних театрів. Що б ви порадили тим, хто тільки починає цей непростий шлях?

— Набити ґулі. Але найголовніше, звичайно, — вірити в те, що “це комусь потрібно…” І працювати, працювати, працювати. 

Було б здорово, якби замість половини розміщених на кожному розі банків, ломбардів і погано замаскованих казино відкрилися театри, студії, акторські школи. 

— У багатьох інтерв’ю читаю, що театральні діячі скаржаться, мовляв, неможливо створити свій театр, із власною сценою, і довго протриматися. 

— Тут, мабуть, немає чітких рецептів. Це цілий комплекс методів і заходів. Постійно придумуємо якісь нові проекти, цікаві нашому глядачеві. Інакше не можна, — адже наш театр існує виключно за рахунок глядача. Жодних дотацій від держави та спонсорів. 

З самого початку вибудували, як мені здається, розумну структуру театру, коли вдень ми — Театр “Божа Корівка”, а ввечері “Новий український театр”. 

Дитячий театр — це наша “комерційна”, у лапках, складова. Адже всі нормальні батьки хочуть, щоб їхня дитина отримувала естетичне виховання, прищеплюють любов до прекрасного. У найтяжчі часи саме дитячий театр підтримував нас і не давав загинути, за що ми безмежно вдячні глядачам.

І саме для них усі наші “сімейні” проекти, такі як, наприклад, “Сімейний театральний клуб”, що збирається раз на місяць. Це коли на одній сцені батьки дивляться виставу, а на іншій — діти граються, дивляться казку, отримують нові знання на майстер-класах.

— Хто ваш глядач?

— За роки роботи ми навчилися розрізняти глядачів за своєрідним “класифікатором”. Є глядачі, котрі люблять лише театри з колонами та “гучномовними” акторами. 

Вони інколи (особливо влітку, в міжсезоння) випадково забрідають до нас, дивуючись невеликому приміщенню, і тут можливі два варіанти розвитку подій — або вони йдуть в антракті, не знайшовши солідного театрального буфета, або відбувається переоцінка цінностей, і вони розуміють, що й такий театр теж може бути. Є глядачі, котрі люблять лише камерні театри, вони самі розповідають, що “ми ходимо тільки до вас, у “Колесо”, “Золоті ворота”. А є глядачі, котрі люблять усе нове, вони спеціально шукають такі незвичайні місця.

— Що впливає на добір репертуару?

— Репертуар різноманітний. Класика, звісно. Багато п’єс-першочитань, які ще не йшли в Україні. З таких відкриттів у нас п’єса “Я прийшов” білоруського автора Миколи Халезіна, він же художній керівник “Вільного театру”, працює в Англії. 

Також вистава “Еротичні сни нашого міста” за новелами з книжки “Звірослов” відомої української письменниці Тані Малярчук. 

Вистава “Невинасімі люди” за п’єсою Романа Горбика “Центр”, за якою, до речі, недавно вийшов фільм “Припутні”. А ми граємо цю п’єсу три роки. І є ще багато інших нових, оригінальних авторів, чиї п’єси вперше прозвучали на нашій сцені.

На цей сезон ми запланували виставу під умовною назвою “Нам 20 років”, у якій “заміксуємо” епізоди й номери з усіх наших вистав. Заплановано кілька прем’єр. Найближча — вистава за текстами Ольги Кобилянської.

Для нас у театрі дуже важливий комфорт — внутрішній, душевний, духовний. У своєму маленькому домі ми любимо одне одного, цінуємо наших глядачів, поважаємо авторів.

Стаття опублікована на сайті DT.UA