Як зауважив театральний аналітик Сергій Винниченко, шлях до київської прем’єри «Котів-біженців» був м’яко кажучи, не з коротких. П’єсу авторки – Марина Смілянець та Людмила Тимошенко – написали майже відразу після початку повномасштабного вторгнення, коли обидві були в Німеччині на резиденції для митців, які потребували захисту. Згодом її поставили режисери Миколаєва, Ужгорода, Рівного… Світом пройшли благодійні читки цієї п’єси (одна з них –  у столиці). Але втілення на сцені – відбулося у Києві вперше.

Тож відтепер «кототерапію для дітей та дорослих», як називають цю виставу її творці, можна пройти в Театрі на Михайлівській (Центр мистецтв «Новий український театр») (дивіться публікацію Укрінформ).

МИ НАМАГАЛИСЯ СТВОРЮВАТИ ЦЮ ВИСТАВУ ДУЖЕ ОБЕРЕЖНО, ЩОБ ВОНА НЕ ВИГЛЯДАЛА ЯК ПРОПАГАНДА, А БУЛА СВІТЛОЮ

«Ми ще рік тому взяли п’єсу «Коти-біженці» в роботу, але весь час були внутрішні сумніви: чи на часі вона? Діти й так травмовані всім, що відбувається, чи варто ще й в театрі говорити їм про війну?», – розповів після другого київського прем’єрного показу художній керівник постановки, керівник театру Віталій Кіно.

І так сталося, що поки вони роздумували, молодий режисер Сергій Дібров обрав цю п’єсу для реалізації свого дипломного проекту та й звернувся з нею до театру, де вирішили, що це – доля – і взяли «котів» в репертуар.

«Ми намагалися створювати виставу дуже обережно, щоб вона не виглядала як пропаганда, а була світлою, обнадійливою. Це добра казка про котиків з хепі-ендом, на який ми всі чекаємо і віримо, що він неодмінно буде, завдяки нашим воїнам, котрі боронять і звільняють нашу землю», – говорить Віталій Кіно.

Історія справді дуже актуальна – адже українські біженці зараз по всьому світу, і, особливо жінки з маленькими дітьми, які бодай на тиждень кудись виїжджали – хоч на мить відчули себе тими котами-біженцями.

Один з її важливих посилів – розповісти про біженців взагалі, не тільки про тих, хто виїхав закордон. Адже, і дітям з умовно безпечних місць України важливо розуміти, хто зараз тимчасово живе з поряд з ними, стали новими сусідами. Приїхало багато інших діток, вони всі ходять в одну школу чи в один театр, і їм важливо розуміти, чому так відбувається.

Маленькі українці зараз ставлять дорослим багато питань, а ті, інколи, не завжди знають, як відповідати. За посередництва театру, якраз стає можливим проговорити ці речі так, якими вони є насправді, бо як починаєш дитині щось вигадувати, вона це відчуває і реагує на приховану паніку в очах. Тож вустами котиків і кішечок авторки п’єси доносять до маленьких глядачів прості і важливі істини: «Сирена – не страшна, вона хороша, бо попереджає про небезпеку», «Не панікуй! Так, це страшно, але не треба боятися, тебе захистять», «Якщо ти біженець – треба бути чемним, треба бути вдячним».

АУДИТОРІЯ ДЛЯ ЦІЄЇ КАЗКИ ШИРОКА, БО БІДА У КОЖНОГО СВОЯ

Звісно, вистава про війну, але самого цього слова у ній жодного разу промовлено не було. «Прийшла біда…» – то пошепки, то вголос і з відчаєм говорять коти, розповідаючи один одному і глядачам власну трагічну історію, як кожен з них опинився далеко від дому, від господарів, став біженцем.  

«Це – велика біда для нас всіх, але дітям слово «війна», мені здається, взагалі не потрібно вимовляти. У виставі ми намагалися подати все через гру, навіть, в моменти, коли лунає сигнал тривоги (та й сигнал цей у нас не натуральний, а теж казковий) наші коти ховаються під килимки-смайлики –  маленьким глядачам стає цікаво, вони посміхаються», – розповів художній керівник постановки.

«Біда буває різна. – Доповнює його пані Марина. – В когось – це була пандемія, яка забрала близьких, для когось – затоплення домівок, коли довелося переїжджати, але для більшості зараз – це війна… Тому, на жаль, аудиторія для нашої казки дуже широка, бо біда у кожного своя».

Вона розповіла, що безпосередньо ідея створення п’єси належить Людмилі Тимошенко – це її кіт Микола є прототипом головного персонажа. І це реальне ім’я кота, разом з яким на початку повномасштабного вторгнення дівчина приїхала до Німеччини на резиденцію для митців, де вони й познайомилися з Мариною Смілянець.

«Я саме мала ідею написати п’єсу «Як говорити з дітьми про війну», ми вирішили об’єднали зусилля і зробили таку спільну історію. А реальний кіт Микола – абсолютна зірка соцмереж. Він дуже красивий, породистий (не їздить по виставках, як герой п’єси, але за характером саме такий) і як персонаж він настільки яскравий, що надихнув написати історію про нього!», – розповіла пані Смілянець.

Між іншим, кішечку-волонтерку в п’єсі звати Маруся – це авторки вже намагалися бути в стилі імені кота Миколи. Ще там є маленький руденький Персик та кішечка Буся, у якої замість задніх лапок «інвалідські» колеса, що не заважає їй бути активною та оптимістичною.

ПЕРШІ ПОКАЗИ «КОТІВ-БІЖЕНЦІВ» ВІДБУЛИСЯ У БОМБОСХОВИЩІ

Спочатку п’єсу поставили в Миколаївському академічному художньому драматичному театрі – це було знаково, адже перші покази відбувалися в бомбосховищі, бо театр на той момент не працюва. Потім її поставили у Закарпатському обласному театрі ляльок «Бавка», та у Рівненському академічному обласному театрі ляльок.

Благодійні читки п’єси пройшли в столичному театрі «Золоті ворота» (актори: Віталіна Біблів, Анастасія Бабій, Інна Калаба та Андрій Поліщук). Було багато благодійних читок п’єси за кордоном, на яких збирали гроші на потреби армії або для волонтерства.

«Я вірю в силу культурного фронту. – говорить Марина Смілянець. – Не просто вірю, а бачу, як це працює. І це не лише те, що ми можемо, завдяки виставам чи читкам зібрати гроші на нашу армію. Так ми можемо донести до іноземної аудиторії те, що у нас відбувається, що ми відчуваємо. Ми розповідаємо в цій історії те, що болить нам, і коли робиш це щиро, видаєш енергетично свій стан, то в глядачах це відгукується, вони зряджаються бажанням щось робити. Їм хочеться долучитися – були глядачі, які відразу підходили і казали, що хочуть допомогти, але не знають як. Ми давали координати фондів, куди можна задонатити на різні цілі», – розповіла драматургиня.  

ТРЕБА ТАК ЗІГРАТИ, ЩОБ МАЛЮКИ НЕ НАДУМАЛИ СОБІ ЧОГОСЬ СТРАШНОГО

Відомо, що відвідуваність вистав для дітей має певну сезонність: традиційно (з поправкою на війну) літо, все ж, сезон відпусток, і батьки намагаються відвозити діток в більш безпечні місця України чи за кордон. Але цього разу на виставі – повен зал. Маленькі глядачі живо реагують: «лякаються» сирен разом з героями, замріяно чекають на їхніх господарів, сміються дотепним витівкам, довірливо простягають долоньку, на яку сідає уявний метелик і дихають на нього, щоб заспокоїтися (коти потроху навчають ще й психологічним вправам).

«Мені здалося, що вони сьогодні дуже уважно дивилися і реагували так, як ми внутрішню від них очікували. Вистава не має чіткої фабули, де б подія відбувалася за подією (за чим можна було б слідкувати), це – 4 великих монологи від різних котів, об’єднані в одну історію. Дітям складніше – бо треба слухати, вникнути, а акторам, відповідно, важче тримати увагу маленьких глядачів. Але вони впоралися, до того ж урізноманітнили показ кількома музичними номерами, створеними спеціально для вистави композитором, музичним керівником Театру на Михайлівській Іллею Рибалко на слова Марини Смілянець та Людмили Тимошенко», – розповів Віталій Кіно.

Актор Олександр Скачедуб (виконавець ролі кота Миколи) тільки починає професійний шлях у театрі, але знає, що створювати образ для дитячої аудиторії дещо не так, як працювати на дорослих – бо водночас, хочеться донести серйозні речі, але зробити це легко і доступно.

«Не всі малюки відразу все розуміють – потрібно зіграти так, щоб вони не надумали собі чогось страшного. Через гру пояснити, що сирени, вимушена розлука з близькими, домом – це  неприємні, але нормальні зараз речі, потрібно спокійно до цього ставитися і знати, що через певний час все обов’язково налагодиться», – розповів актор.

Образ кота Миколи, як ми вже зауважили, досить неоднозначний – якщо Персика діти відразу визнали хорошим і реагували відповідно, то Миколі довелося добиватися їхньої довіри.

«Він найдоросліший від всіх, більше «розуміє життя», у нього складний характер, і якщо на початку вистави він переживає тільки за себе, далі відбувається перелом і персонаж починає переживати за інших героїв, особливо, за наймолодшого – Персика», – адвокатує свого Миколу Олександр Скачедуб.

СТУДЕНТИ-АКТОРИ НЕ КОЖНОГО ДНЯ МОЖУТЬ ПЕРЕРАХУВАТИ НА ЗСУ, АЛЕ ЦІЄЮ ВИСТАВОЮ МОЖУТЬ ДОПОМОГТИ ДІТЯМ

Виконавиці ролей кішечок-біженок розповіли, що для створення образів своїх персонажів взяли дещо з власного досвіду: «Я виїжджала на початку повномасштабного вторгнення разом зі своїм песиком, і відчувала все, що він відчував – його страх. Ми якийсь час жили з ним у Польщі і він дуже стресував, тому при роботі над роллю я застосувала ці свої спостереження – коли моєю місією було вивезти беззахисну тваринку, піклуватися про неї», – розповіла Тетяна Мирошниченко, яка грає веселу кицю Бусю на візочку.

Актриса Євгенія Гіленко (це її дебют в Театрі на Михайлівській) грає кицю-волонтерку Марусю. Вона за межі України не виїжджала, але «списала» дещо для ролі зі свого дорослого кота, в якому я бачила кошеня Персика з п’єси. «Коли повномасштабна війна тільки почалась, ми думали виїжджати чи не виїжджати – це вибухи, паніка, збори… Кіт також відчував стрес, ховався. Я мала взяти відповідальність за нього і у виставі мій персонаж Маруся – теж прийняла на себе роль старшої сестри, яка несе відповідальність за молодших. Ми ж своїми образами показуємо, що всі дітки абсолютно різні і реагують на стрес по-різному», – розповіла Євгенія Гіленко.

Актор Юрій Швець (виконавець ролі кота Персика) переконаний, що сьогоднішні історії війни (як парадоксально це не прозвучить) – це промінь світла, який може відкрити щось позитивне.

«Війна – це погано, ми всі це розуміємо, але вона дає можливість відкрити світ трохи по-іншому. Це вистава про світло і добро в темряві», – говорить він.

Актор поділився, що у багатьох зараз є відчуття, ніби ти не на тому місці, не там, де повинен бути, але важливо усвідомити: якщо ти – тут, значить, виконуєш якусь свою місію.

«Нам доля дала втілити цю виставу в життя, значить, це комусь було потрібно. І ми – студенти-актори можемо саме так наблизити нашу перемогу, оскільки не кожного дня можемо перерахувати кошти на ЗСУ. Ця вистава – наш внесок», – сказав Юрій Швець.

10 ВІДСОТКІВ ВІД ЗБОРІВ З КОЖНОЇ ВИСТАВИ (В ТОМУ ЧИСЛІ Й РОЯЛТІ АВТОРОК П’ЄСИ) ТЕАТР ПЕРЕРАХОВУЄ В ЗООПАТРУЛЬ UA

Також ролі у виставі «Коти-біженці» виконують актори театру: Євген Ющук (Персик), Юлія Завалій (Буся), Олександра Петько (Маруся), Даниїл Кіно, Владислав Сведенюк (Микола).

Нагадаємо, що за п’єсами Марини Смілянець поставлені вистави в різних театрах і Укрінформ писав про них: «Привіт, Малий», «Отелло/Україна/Facebook», «Дон Жуан. Коктейль», «Естроген», «Канікули у великому місті», «Еклери на мільйон», «Моменти/Momenti», «ІН-ШІ», «Молитва за Елвіса», «КрихіткаЦахес».

 Віталій Кіно жартує, що драматургиня настільки багато пише, що рідний театр (вона є заступницею директора Театру на Михайлівській) не встигає ставити її п’єси, хоча дуже хотів би. І, от зараз вони вже планують на вересень прем’єру за її п’єсою «Борщ. Рецепт виживання моєї прабабці». Хоча, як зізнається пан Віталій, прем’єра – це завжди інвестиції, а зараз краще вкладати кошти в підтримку тих, кому це більше потрібно. Театр кожного місяця перераховує певні суми ЗСУ та благодійним організаціям.

І на завершення ще кілька слів про благодійність та котів – крім доброї алегорії про людей-біженців, «Коти-біженці» несуть благодійну складову, реально допомагає вусато-хвостатим. Адже 10 відсотків від зборів з кожної вистави (в тому числі й роялті авторок п’єси) Театр на Михайлівській перераховує в ЗооПатруль UA. Це зоозахисна громадська організація, що займається порятунком, евакуацією, лікуванням та прилаштуванням тварин, які постраждали від війни та людської жорстокості.

В планах театру та зоозахисників – привозити-запрошувати на вистави «Коти-біженці» справжніх пухнастиків, які потребують нової домівки, щоб діти могли подружитися з ними, а, можливо, стати їх родиною.

У фіналі вистави глядачам показують зворушливе відео і роздають (за бажанням) листівки з інформацією як просто і легко можна допомогти тваринкам. У дорослих глядачів блищать сльози розчулення, маленькі ж – захоплено аплодують, а потім з різних кінців залу чується обережно-ствердне: «Ми ж візьмемо собі котика?!».

Таку країну не перемогти.

Любов Базів. Київ. Фото надані: Марина Смілянець