Газета „Культура і життя”
№ 24(4544) 14 червня 2013 року
Едуард ОВЧАРЕНКО
Твори американського прозаїка та драматурга Теннессі Вільямса переважно писалися про життя самотніх, обділених долею, але поетичних натур у прагматичному і, навіть, жорстокому оточенні. А світ людських відносин у нього постає в усьому своєму драматизмові і, навіть, трагічності. Хоча від смерті митця минуло 30 років, але його творчість буде ще довго актуальною, і кожен режисер та актор відкриватиме для себе драматурга по новому. А нещодавно два нових сценічних прочитання Вільямса здійснили режисери київських театрів.
Вистава „Страх бажання”, прем’єра якої нещодавно відбулася на сцені Київської академічної майстерні театрального мистецтві „Сузір’я”, це оригінальний твір, створений режисером Володимиром Борисюком на основі оповідання Вільямса „Бажання і чорношкірий масажист” та п’єси „Раптом минулого літа”. Ці два твори поєднує таке незвичне для нас явище, як канібалізм. Але театр це, насамперед, алегорія, і звичайно ж, все зображене на сцені не потрібно сприймати у буквальному смислі слова. Передовсім – це канібалізм психологічний. І у наш непростий час, щоб відбутися як особистість при повазі до чужих думок, треба аби виставило розуму та мужності, щоб відстояти власну позицію, навіть тоді, коли вона не співпадає з тим, що думає більшість. А якщо пливти за течією, то тебе обов’язково „з’їдять”. Це звичайно не аксіома, а лише одна з думок, що виникає під час перегляду вистави.
***
Якщо виставу „Страх бажання” створювали досвідчений режисер та актори, то над постановкою п’єси Т. Вільямса „Скляний звіринець”, що зовсім недавно поповнила репертуар Центру мистецтв «Новий український театр» працювали молоді режисери Тетяна Маринська і Олена Єлісєєва та актори Аліса Гур’єва, Христина Микитин, Ігор Молошенко, Іван Вороний.
Творці нового „Скляного звіринця” намагалися показити, як часто людина потрапляє у пастку, що створює сама для себе, а потім не може з неї вибратися. І для того, аби досягти своєї мети людині спочатку необхідно визначитися, що є для неї пріоритетом у житті, а чим потрібно жертвувати. Але далеко не всі спроможні йти на такі жертви.
Кожен персонаж тут має свій настрій і своє внутрішнє я. Для одних вони більш яскраві та емоційні, для інших – спокійніші, але в той же час більш романтичні. Режисери та актори не прагнули достовірно зобразити на сцені епоху в яку жив Вільямс. Для них було важливим точно і тонко передати внутрішній світ героїв. І в цьому допомагають навіть деякі декорації. Дзеркало, глянцеві журнали та телефон заміняють Аманді Уінгфільд (А.Гур’єва) реальний світ, а для Лаури (Х.Микитин) справжнє життя підміняється маленьким звіринцем зі скляними тваринками.
Звичайно, вистави дуже різні як за рівнем виконавської майстерності, так і засобами подачі сценічного матеріалу. Однак обидві постановки розраховані на вдумливого глядача, який безперечно зможе знайти в них для себе багато цікавого.