Сімдесяті роки – період так званого „застою”. Можна знайти багато підстав, аби критикувати ту епоху. Але мало хто сперечатиметься, що люди тоді були більш відкритими, добрішими, а гроші не були єдиним пріоритетом. Телебачення лише починало входити в життя, комп’ютерів та мобільних телефонів взагалі ніхто не знав, отож більше часу приділялося для звичайного душевного спілкування.
Вистава „Маленькі комедії великого дому” за однойменною п’єсою Аркадія Арканова та Григорія Горіна вперше поставлена Валентином Плучеком у 1973 році в Московському театрі Сатири. А через рік постановка з’явилася на центральному телебаченні. Ця іскрометна комедія з життя мешканців нового будинку, котрі закохуються, сваряться та миряться, співають та танцюють, працюють та відпочивають відразу здобула любов широкої аудиторії глядачів. Однак, після смерті Андрія Миронова, який виконував одну з головних ролей, вистава була знята з репертуару і театр дотепер не наважується взятися за її нову постановку.
А друге життя „Маленьким комедіям великого дому” нещодавно дав Віталій Кіно на сцені Центру мистецтв „Новий український театр”. Ця п’єса обрана насамперед тому, що у театрі, який намагається максимально представити у своєму репертуарі різноманітні жанри та напрямки, була відсутня добра російська комедія. До того ж захотілася зробити мандрівку у той час, коли батьки сучасної молоді, ще самі були молодими. Однак, згадана п’єса виявилася досить великою, а сучасний глядач віддає перевагу творам меншим за розміром та більш динамічним. Тому з п’яти новел було обрано дві, які більш підходять акторському складу і будуть ближчими сьогоднішній театральній публіці.
Перша новела, „Оглядовий ордер”, переносить сучасного глядача в оптимістичний час переїздів, коли людей розселяли з „комуналок” у квартири в новобудовах, а після народження дітей розширювали житлову площу. Звичайно, все це вже здається нереальним. Але тоді, як і зараз квартирне питання були каменем спотикання між людьми. Також ми бачимо, що може вийти, якщо мати буде контролювати кожен крок свого дорослого сина.
Ідея новели „Серенада” теж буде зрозумілою багатьом. Сучасний Ромео освідчується віршами у коханні своїй Джульєтті. Але вона заміжня і просить шанувальника не турбувати сон її сусід. Він намагається залізти до Джульєтти на балкон, але падає і будить весь будинок. Одні думають, що це злодій, інші – коханець, але насправді Ромео виявляється чоловіком Джульєтти. Їхнє кохання змушує інші подружні пари замислитися про свої стосунки.
Отож помилковим буде вважати, що порушені у п’єсі проблеми неактуальні для нашого часу. (До речі вирішення всіх цих проблем здійснюється за допомогою людинолюбства та доброго гумору). Ідеї новел не втратили своєї актуальності – вони цінні саме в наш час, коли здавалося б змінюється антураж, загальне тло життя, однак більшість проблем залишається тими ж. А люди так само кохають, так само радіють і сумують, так само сміються на собою.
Складність постановки полягала в тому, що молоді актори, які задіяні у виставі, народилися значно пізніше ніж події, що відбуваються у виставі. Тому режисеру-постановнику на репетиціях довго довелося розповідати про те життя. Однак, Наталії Заруцькій, Олексію Власенку, Ользі Білоног, Іллі Рибалку та іншим виконавцям вдалося в основному вжитися в образи своїх персонажів, тому ті виглядають на сцені досить природно.
На початку вистави на екрані з’являються знімки батьків артистів у молодості та їхні дитячі фото, що вже само по собі налаштовує глядачів на ліричний лад. Вдало підібрані інтер’єр та меблі, а також популярні мелодії тих років, що звучать спочатку в запису, а потім у виканні акторів немов машина часу переносять нас у ті часи. А те, ще у фіналі глядачі активно починають підспівувати улюблені колись пісні є найвищою оцінкою роботи режисера та акторів.
ЕДУАРД ОВЧАРЕНКО