Мрія холостяка

від 3 липня 2015 року

Най­більш від­по­ві­даль­на мить у жит­ті те­ат­ру — прем’­єра. Хви­лю­ють­ся ар­тис­ти, хви­лює­ть­ся ре­жи­сер, хви­люю­ть­ся гля­да­чі. Адже по­пе­ре­ду зу­стріч із но­вим, не­зві­да­ним. Що че­кає зов­сім ско­ро, які сюр­при­зи го­ту­ють те­ат­раль­ні лаш­тун­ки?

Са­ме та­ка ат­мо­сфе­ра дня­ми па­ну­ва­ла у Цен­трі мис­тецтв «Но­вий ук­ра­їн­ський те­атр», де ху­дож­ній ке­рів­ник те­ат­ру Ві­та­лій Кі­но здійс­нив по­ста­но­вку ви­ста­ви «Що по­тріб­но хо­лос­тя­ку» за п’єсою Вік­то­ра Ри­ба­чу­ка «Со­ло на двох».

Багато хто нарікає на те, що нам нині вкрай не вистачає сучасної української драматургії. Дійсно, проблема існує, але в Новому українському театрі не скаржаться на такий стан речей, а відкривають для глядача імена нових українських драматургів. Саме цей театр дав путівку у театральне життя творам Наталії Уварової, Тані Малярчук, Романа Горбика, чиї п’єси зараз уже йдуть і в інших театрах.
Під час останнього літературного конкурсу «Коронація слова» Віталія Кіно, який був членом журі цього престижного заходу, зацікавив драматичний твір Віктора Рибачука. До того ж герої п’єси були виписані так, наче п’єса створювалася спеціально для акторів Нового українського театру.
Він і Вона — дві істоти, які начебто створені одна для одної. Проте інколи навіть дрібниці руйнують сімейну ідилію. А якщо хтось не наважиться першим зробити крок назустріч, то навіть, здавалося б, ідеальний шлюб приречений на розпад. Але все найбільше цінується, якщо є з чим порівняти. Навіть у найкращій сім’ї здається, що не вистачає ще чогось. Однак коли немає того — головного, то другорядне, яке здається настільки привабливим, коли ти маєш родину, зовсім втрачає свою ціну. Отож і виявляється, що найбільшою мрією холостяка є мрія про повернення до сімейного затишку.
У сюжеті вистави на перший погляд немає нічого несподіваного, а кінцівку можна наперед прорахувати. Проте від цього вона не стає менш цікавою. І глядачі з нетерпінням чекають передбачуваного кінця, а в глибині душі переживають, аби він був саме таким, яким його хочуть бачити. Тому що поганий кінець міг би викликати розчарування. А так хочеться, щоб герої знов були поруч, адже вони по-справжньому кохають одне одного.
Можна відкрити маленький секрет, що врешті-решт так воно й станеться. Однак тут же варто зазначити, що режисер та актори підготували кілька невеликих провокацій, що стануть несподіванкою навіть для тих, хто вже не перший рік знайомий із цим театром. Та не будемо відкривати невеликих таємниць Нового українського театру, а кому особливо цікаво, той зможе розкрити їх, якщо завітає на спектакль «Що потрібно холостяку».
У виставі не порушуються якісь соціальні проблеми. І, можливо, це й на краще. Оскільки вони супроводжують усіх нас на кожному кроці. Саме вони нерідко відволікають нас від головного, від того, заради чого варто жити.
Як уже зазначалося вище, ця п’єса начебто написана для молодих, але вже досить досвідчених акторів Аліси Гур’євої та Єгора Снігиря, що створюють неповторний дует, який багатьом надовго запам’ятається, а декому дозволить подивитися на себе збоку.
Олексій Грудій виконує три дуже різні ролі — Бомжа, Приятеля та Коханця, що є немов символом того, настільки мінлива наша доля. Сьогодні ти на висоті, а що несе день завтрашній, нікому невідомо.
Ролі, які виконує у виставах театру Кирило Сузаський (Амур у «Сватанні монтера», Янгол в «Упс! Я прийшов»), не є головними, але вони краще допомагають зрозуміти дії та вчинки основних персонажів. Так було й цього разу. Актор досить переконливо виконав роль Кота — тварини, яка тонко відчуває настрої своїх господарів.
Що це — комедія чи драма? Напевно сказати важко, бо веселі моменти змінюються на сумні і навпаки. Як і в житті. Декорації доволі прості, і, скоріше за все, це було зроблено свідомо, аби не відволікати уваги глядачів від основного — почуттів головних персонажів. Натомість латиноамериканські танці, підготовлені під керівництвом балетмейстера театру Світлани Архіпової та Дениса Коросташова (останній є майстром спорту міжнародного класу зі спортивних бальних танців, бронзовим призером чемпіонату світу та чемпіоном України з 10 танців), наче допомагають краще зрозуміти приховані героями справжні почуття. Недаремно жанр вистави автори визначили як «пристрасті на паркеті».
Очевидно, кожен із глядачів зробить для себе свої висновки від побаченого. Та, безумовно, багато хто замислиться над тим, що вже сьогодні потрібно цінувати тих, хто поруч із тобою, бо доля не завжди дає другий шанс, як дала героям вистави «Що потрібно холостяку». 

Едуард ОВЧАРЕНКО