Чи мрієте Ви про справжній «відпочинок»? Чи бажали б мати власне маленьке «море»? Чи хотіли б ненадовго опинитися в дивовижному місці, де Вас добре зрозуміють без слів і підтримають? Ці та інші питання задають глядачеві творці нової незвичної вистави і запрошують до своєї унікальної кав’ярні.

— Вже багато років плідно співпрацюю з Новим українським театром, — розповідає Ілля. — Пишу музику як для дорослих («Свата
ння монтера», «Шахрайки. Лесбійки. Красуні»), так і дитячих («Сонечко рятує світ», «Фізкультура для баби Яги», «Країна серйозних») вистав.

Нині викладаю акторську майстерність в Академії мистецтв (колишній Коледж культури і мистецтв). Під час роботи зі студентами виникла ідея написати цикл пісень «Море мрій». Це пісні про потяг до моря, до внутрішнього спокою. Море тут як образ відпочинку. У кожного своє море. Для когось море — це гори, а для інших — рідне село. Ці пісні почали з’являтися десь півтора роки тому. Виник задум сформулювати шлях до внутрішньої гармонії через дитячі спогади, філософські роздуми про життя, смерть, кохання, радість і розчарування. Спочатку з’явилися вірші, а потім до них створив музику і вийшли пісні.

Другий цикл — «Пісні нашого міста», почав створювати три роки тому. Саме тоді проходив онлайн-курс як написати свою першу пісню від одного з західних університетів в Інтернеті. Під час навчання почали з’являтися нові мелодії, нові ритми, цікаві ідеї.

Показав свої пісні художньому керівнику Нового українського театру Віталію Кіно. У нас з’явилася ідея зробити виставу. Спектакль вийшов незвичний, адже це не пряма драматургія, а набір пісень, об’єданих однією темою.

Коли Віталій Кіно вперше почув ці пісні, то в його уяві почали з’являтися образи. А вже невдовзі написав лібрето. Придумав історію про магічне дивне місце під назвою кафе «Ігуана». Ніхто не знає, де саме воно знаходиться, можливо в Києві, а може — на березі моря. Спеціально не акцентували його розташування. Це місце, де комфортно. Сьогодні тобі добре в родинному колі, а завтра — серед кращих друзів.

Виставу зробили досить швидко — лише за один місяць. Адже вже була готова основна частина — пісенна. За цей час створили матеріальну базу нового спектаклю. Спеціально пошили костюми, створили перуки, підібрали меблі.

Коли починали роботу над виставою, то думали, що покажуть її лише один раз. Саме наближався ювілей Іллі Рибалка. Захотіли зробити подарунок імениннику, а також театру, і, звісно ж, глядачеві.

— Для мене було дуже важливо попрацювати в такому жанрі як вистава-концерт, — розповідає режисер-постановник Віталій Кіно. — Ми весь час намагаємося придумувати в театрі щось нове і на цьому вчитися. Прагнули створити простір дивної кав’ярні. Дуже хотіли, аби її мешканці — офіціантка і музикант були нереальними, наче з класичного мюзиклу. Тому вигадали для них незвичні перуки. Яскраві костюми створила Юлія Кіно. Несподіваний хід — червона сорочка у героя, який грає на кларнеті. Зовсім по-іншому одягнена вільна молодь — хіпі. Вони інакше сприймають світ. У них інші проблеми, інші думки. Також багато у виставі пластичного матеріалу, балетмейстер Світлана Архіпова, на мою думку, дуже добре виконала свою роботу.

Перед акторами Іллею Рибалком (Музикант), Поліною Кіно (Офіціантка), Єгором Снігиром (Відвідувач), Валерією Снігір (Дівчина) та Владиславом Сведенюком (Хлопець) постало непросте завдання. Адже потрібно було не просто співати пісень, а ще й грати на музичних інструментах — гітара, електрична гітара, кларнет, кахон. Для кожного виконавця це стало серйозним кроком на шляху розвитку їхніх творчих особистостей.

Глядачі тепло сприйняли незвичну постановку Нового українського театру, а актори залишилися задоволені своєю роботою, однак не збираються заспокоюватися на досягнутому. Тому, що такий технічно складний матеріал потребує постійних репетицій. Під час кожної такої репетиції щось уточнюється, трохи змінюється, з’являються нові творчі знахідки. Після прем’єри почали згадувати, хто з акторів театру грає на яких музичних інструментах. Можливо в одній з наступних прем’єр тут зможуть створити вже цілий оркестр.

Фото Іллі БЕЛА